перейти на сторінку Залеської Ірини в інтернет-магазині

    Щоб писати про вишивку Ірини Залеської з Івано-Франківська, треба пи­сати про її весь родовід, про сім'ю.

Животворне джерело...

А відтак своєрідний код нації. Ось той знак, що нам дається через бать­ків від Бога. Інше питання: чи можемо відчути в собі струну небесну, дотор­кнутися, аби та задзвеніла диво-голосом? Вона, Ірина, відчула. Скільки себе пам'ятає — вишиває. Хрестик до хрес­тика, ніби життя. І то не два кольори, а багато, як у житті. А життя, як вишит­тя. Подумки припасовую нитку до нитки і одразу пригадую дім Ірини Залеської, родовідну хату на Рогатинщині. Біля вікна квіти, ранішні роси і запах дитинства. А ще — спів солов'їв у вербах над рікою.

  А я все перебираю вишиття і бачу плин часу, бачу людину з її болями, тривогами, переживаннями, плин утвердження, бачу сльо­зи, що десь запеклися на краєчку серця. Чиї ми діти? Чи зможемо пронести у III тисячоліття те, що дасть нам змогу себе зберегти, як українців? І головне, щоб наші діти, онуки, правнуки колись у пісні, у слові, у вишивці себе впізнавали.

Очевидячки знову перебираю вишиття пані Ірини. Витончена, ін­телігентна галицька манера. Роботи сьогоднішні і давні. А ще син Роман теж вишиває, а ще скарби зі скрині родовідної. Дивлюсь на подушки, сорочки і знову пригадую квіти.

Поясніть мені людський талант: вишивати, співати, слово до слова припасовувати. Всі шукаємо розгадку. Чоловік пані Ірини — священик Михайло — підводить мене і показує вишиття з родинної скрині: „Ба­бусина весільна сорочка, дідусева весільна". Цікаво, правда? А ви зберегли? Стою перед давнім і теперішнім. Щось особливо яскра­віє, щось поблякло, щось стерлося часом. Стою і слухаю. І десь ледь-ледь чутно звуки скрипки. Не помилився і не вигадую, а беру до рук поетичні одкровення пані Ірини і переконуюся, що в її домі все переплетено:

„Я не скрипаль, а в серці маю скрипку,

І назва їй — це вишивка моя.

Я людям хочу принести хоч дрібку:

Любові, щастя, радості й тепла”.

  Прозорість душі. Розуміти її може той, хто хрестиком вишиває життя своє. А може в цьому і є талант всього родоводу? Зберегти, розвинути, примножити завдання ровесникам XXI століття! Так! А чи потонемо в грошествах, в суперових котеджах, заздрості і злості? То ми такої України хочемо? А якої хотіли наші батьки?

То таки чую скрипаля в душі. Вишивання Ірини Залеської не впов­ні буде без трьох синів: Романа, Олега і Любомира. Всі троє по батьківській дорозі пішли. Випадковість? Ні. І слово Боже, як вишит­тя.

Користаюсь одним-єдиним вра­женням з книги про вишиття Ірини Залеської. Там їх багато. Дуже. А один такий: „Як багато сонця!". Чуєте, як багато сонця. Отож-бо, перш ніж ступити крок у день сьогоднішній, подекуди дикий та озві­рілий, сотворіть у собі сонце, засвітіть його в собі і вийдіть з ним до людей. Не бійтеся сонця у душі. Це світло так мало коштує, але так празниково і тепло гріє! Гріє як вишиття і поетичне слово пані Ірини. Бо цей Божий дар, це сонце, вона прийняла як нагороду і прагне якнайповніше роздати людям. А онуків роду Залеських і через багато літ впізнаємо по бабусиному вишитті. А чи впізнаєте ви себе і своїх прародичів через тисячу літ?

„Отож сотворімо сонце у душі..."

Богдан Кучер,

Заслужений журналіст України.