перейти на сторінку Корпанюк Марії в інтернет-магазині

Марія КОРПАНЮК: І дружиною, і художницею, і вчителькою люблю бути

"Мені монологи не характерні, — каже художниця Марія Корпанюк, коли їй пропонують мікрофони тележурналісти. І це природно. Її магічна веселкова особистість притягує людей і словом — пані Марія непересічна поетеса, авторка двох книжок віршів «Творяща глина» та «Ніким не бачені картини", — і талантом рук — благородні художня суха пастель і кераміка — її улюблені техніки, — і мовою, бо володіє Марія Михайлівна даром вчителя — наставника і цікавого співрозмовника.

— Маріє Михайлівно, десь прочитала, що сучасне дитя асфальту вже не здатне сприйняти серцем, приміром, слова «батьківська стежина» і що його творче «Я» заблоковане. Ви ж спростовуєте це твердження, багато працюючи з дітьми. Ви робили виставки, де експонувалося до 200 дитячих робіт. Недавно на відкритті своєї ювілейної виставки «Марія Корпанюк  і діти» сказали, що наступна матиме назву «Діти і Марія Корпанюк».

— Основи художності, творчого сприйняття світу закладаються змалечку. До мене якось зайшов чоловік — дідусь зі своїм онуком, який це добре розуміє. Він вкладає у свого нащадка багато сил сам, і попросив мене, аби малий малював у моїй майстерні. П’ятирічний хлопчина вже художник. Я спостерігаю, як у нього розвинулися навички, мислення у нього теж художнє — він вміє на палітрі створювати відтінки, він не каже, що трава зелена, а небо синє. Я б хотіла створити приватну школу для таких маленьких дітей, бо всі діти, які малюють, — уже талановиті. Ми з ними багато розмовляємо (я велика дитина, а вони — малі) й... малюємо.

— Ці дні для них — незабутні. Атмосфера Вашої майстерні надихає. А як було у Вашому дитинстві?

— Я галичанка, народилась у Галичі. Моє коріння із села Суботова. Є легенда, що колись Семен Височан ішов з козаками і багатьох поранених залишив у нашому галицькому Суботові коло Дністра, тому й назвали моє село  на честь Суботова Богдана Хмельницького. Мій дід зберігав малюнки своїх синів. Я маю дитячі малюнки ще з 1938 року, малюнки мого тата. Татів брат, мій стрийко, живе нині в Новокузнецьку, і я йому зробила величезний перелік запитань. Цікавилася, на чому діти малювали, що зображували, хто їх надихав? і він мені відповів, що їхній дід був у церкві старшим братом. До церкви привозили свічки, запаковані у жовтий і білий папір. Того паперу їм вистачало на цілу зиму малювати. Я знайшла татові малюнки у коморі, відсканувала їх, і на основі цього спадку написала статтю «Малюнок 40-х». Вуйко каже, що вони не перемальовували. Це було село, церкви, квіти за парканом. Мій стрийко пригадує, що в селі був художник Олекса Довгий. Він ходив малювати з натури, діти довкола групувалися і заглядали. Якось сильна буря зірвала дах зі стодоли і він намалював цю правду життя, то діти просили: «Намалюйте гарний дах, його скоро поремонтують». Художник усміхався, роздавав малим цукерки, хвалив нас.

Дід передплачував для своїх дітей журнал «Дзвіночок». Тоді за гроші, витрачені на його передплату, можна було купити корову. Але дід був свідомий і знав, що дітей треба розвивати. Це передалося і його синам. Зі свого дитинства я добре пам’ятаю дві скрині: в одній лежали яблука, в другій — книжки. Книжок було багато — давніх і сучасних. Той запах яблук і книжок відчуваю й нині. Я любила туди заходити. Мій тато був учителем малювання. На кухні стояв мольберт, зроблений його руками. Він малював картини на полотнах і дуже хотів стати художником. Вступав до Львівської академії, але війна перервала його плани. Тато зібрав величезну колекцію вишивок, збирав візерунки по селах і сам їх створював. Він багато вкладав сил у сільських дітей, влаштовував їм виставки. І я також дістаю від цього задоволення. Хочу, щоб цей ланцюг не переривався. Можна взяти свою зарплату, сісти на лавочці і поговорити з сусідкою. Але мені не цікаво.

— Закономірно, що Ви стали художницею.

— Я любила малювати, тому батьки повезли мене вчитися на художницю до Косова. Якою буду художницею, — тоді я ще не знала. Ми йшли попри училище, і я через вікно заглянула до майстерні керамістів. Побачила гончарний круг. Студент точив глечик, і я просто прикипіла душею до того видовища — з шматочка глини виростав глечик. Для мене то було чудо! Тоді я вирішила опанувати це, наче якась сила мене туди скерувала. і це моє. Я любила і люблю кераміку. Просто нині трохи зробила перерву через об’єктивні причини. Колись були великі печі, і ми могли за один раз випалити багато великих робіт. Робили на замовлення. Мої керамічні роботи виставляли в театрі ляльок, у кафе «Пегас», у краєзнавчому та художньому музеях. Нині електрика дорога, та й у новій майстерні підключити невеличку піч проблематично — техніка безпеки не дозволяє, адже в печі 900о С.

— Ви влаштовуєте виставки що п’ять років уже 15 літ поспіль. Ваші пастелі не сплутаєш ні з чим. У них проступають прадавні архетипи жінки, матері, природи.

— Я плавно перейшла з кераміки у пастель. Якось ішла в майстерню робити кераміку, дорогою назбирала квітів. Мені їх захотілося змалювати. Я намалювала їх на малесенькому клаптику і мені здалося, що це дуже гарно. І за півтора року я намалювала 100 робіт, маючи граничне натхнення: по десять годин не виходила з майстерні.

— Що Вас надихає?

— Натхнення шукаю у всьому. Висока мета — остання серія ікон «Нестерті часом» — натхнена Господом. Пізнаю себе у творчості. У творчості — в майстерні — я ні дружина, ні мама, ні вчителька. Мене немов викидає з усього. Багато роздумую. Хочу якомога більше пізнати, а не знати, набиратися знань. Тепер читаю Сенеку. Він пише, що найважливіше в людині — доброчинність, а не зовнішня оболонка. Був період, коли мене надихнув словацький графік Альбін Бруновський. Люблю читати вірші, з них також черпаю наснагу.

— Пані Маріє, з-поміж усіх вітальних слів на відкритті Вашої виставки запам’яталися слова однієї пані. Вона назвала Вас берегинею. З мистецьким сонячним букетом у руках, осяяні внутрішнім світлом, Ви дуже підходите під цей образ. Яке Ваше життя поза майстернею? Чи варите Ви борщ?

— І дружиною, і художницею, і вчителькою люблю бути. Це все в мені гармонійне і дає величезне задоволення. Зварити повний обід — це також радість. Дуже люблю приймати гостей.

— Чи маєте якусь фірмову страву?

— Поєдную гуцульські та галицькі страви, тому що в мене в хаті три гуцули (чоловік Василь, сини Юрко і Семен), а я галичанка. Хлопці люблять гуцульські страви, які їм баба готувала. Для гостей готую налисники з м’ясом і з грибною підливою. Підливу з білих сушених грибів на олії без сметани подаю окремо. Загортаю налисники трубочками, підсмажую лише ті, що залишилися, але таке рідко буває — страва йде, як то кажуть, з-під пера.

— Маріє Михайлівно, чи є у Вашій оселі Ваші роботи?

— Маю тільки гобелени Губаля і керамічну пташку, котру зробила десять років тому.

— Про що Ви зараз мрієте?

— Дуже хочу посидіти в Карпатах під старим деревом.