Молода письменниця Надія Пристай є автором повчальної книги, яку написала на замовлення Івано-Франківського Обленерго “Вольтик – суперагент”, де під видом цікавих пригод Вольтика навчає дітей правильно користуватися електроенергією.

Та її мрією було написати добру казку, яка б могла і дечого навчити юного читача, наприклад боротися з труднощами, наполегливо іти до своєї мрії та любити батьків. Так з’явилася казка “Лілея – дівчинка фея та злий чаклун”, уривки з якої ви можете прочитати нижче. Молода письменниця шукає Видавництво для видання цієї казки, та для подальшої співпраці з ним.

ЛІЛЕЯ - ДіВЧИНКА ФЕЯ ТА ЗЛИЙ ЧАКЛУН

 

Хоробра й добра дівчинка в однім селі жила.

Та бідною сиріткою була, на жаль, мала.

Пішла шукати матінку свою у добрий час,

Але в Казкове Царство потрапила нараз.

"Дітей казки улюблені в біді! – почула там. -

Допоможи, ми просимо, у цій халепі нам.

Душа дитяча добра й смілива - лиш вона

Здатна здолать підступного і злого чаклуна".

І ось маленька дівчинка вже вирушає в путь,

Щоби в Країну Казки добро назад вернуть...

 

 

 

Дзень-дзелень, дзень-дзелень... – переливалися срібні дзвіночки того сонячного ранку в казковій країні Картатії, сповіщаючи усім, що настав час Великого Дива.

   Маленький ельф сидів на  пухнастій хмаринці й задоволено махав ніжками в гарненьких сріблястих черевичках, які веселими блискітками вигравали на вранішньому сонечку. Він пив  чарівний нектар із чашечки золотистої лілеї й замріяно дивився в небесну далечінь блакитними, як і саме літнє небо, очима. Маленький ельф так замріявся, що й не помітив, як із квіткової чашечки, що тримав у руках, вихлюпнулося декілька краплин чудодійного нектару і полетіло вниз до землі. Краплини влучили в дірку на горищі  в одному старому будинку... А ельф, нічого того не помічаючи або ж просто роблячи вигляд, ніби нічого не сталося, раптом згадав, що має ще багато невідкладних справ. Він швиденько поклав чашечку на пухнасту хмаринку, змахнув блискучими крильцями і, залишаючи в леті за собою блискучий ароматний пилок, злинув високо в небо. А тим часом…

   - Невже я заблукала в цьому дивному лісі? - мовила  стривожено дівчинка з чарівним іменем Лілея. Маленька мандрівниця, котра досі безтурботно йшла собі стежкою, зупинилася посеред велетенських дерев, що своїми темними кронами сплелись десь у хмарах.

 

 

 

 

- Гей, хто там, у кущах? Ану виходь!.. Шпоку, перестань так трястися, - вже прошепотіла Лілея, притискаючи до себе геть перелякане білченя й беручи в руку палицю, що лежала найближче. Шурхіт знову повторився - легенький, боязливий.

   – Знаєш, я думаю, воно нас теж боїться... Які ми дурненькі - це ж, напевно, якась мишка, а ми й перелякалися.

   Вона звелася на ноги і сміливо підійшла до куща. Шпок, як завжди у таких випадках, сховався в кишеню її платтячка і так, висунувши звідти мордочку, дивився на білий світ. Прислухавшись до нового шурхоту, Лілея легенько розсунула гілля, і очам відкрився... вхід до підземелля. А на його земляній приступці стояв...

   У першу мить вона не могла й слова промовити, тільки дивилася широко розкритими очима й думала: "Чи це мені ввижається? А якщо ні? Невже я так далеко зайшла, що опинилася хто зна де?" Так Лілея думала, не відриваючи погляду від дивної істоти - маленького карлика зі, здавалося б, ще дитячим, та вже зморщеним, як печене яблучко, обличчям. Мав він довге розтріпане сиве волосся, що звисало з голови, й таку ж бороду до самої землі, був у якомусь чудернацькому зеленому капелюсі та довгому сріблястому плащі. Це створіння, що стояло перед дівчинкою, опиралося двома маленькими пухкенькими ручками на, хоча це на перший погляд і важко було собі уявити, грубезний ціпок, із якого проростали дубові листочки та жолуді. Істота дивилася такими добрими очима на дівчинку, а особливо на горішок у її руках, що Лілея все зрозуміла. Вона не була боягузкою, тому так звернулась до того створіння:

   – Привіт! Ти, вочевидь, голодне - побачило, що в нас є горішки і захотіло теж поїсти, але, напевно, не вмієш розмовляти, правда? На ось, візьми, - і Лілея простягнула карликові свій останній вилущений горішок (вона була не тільки хороброю а ще й дуже доброю дівчинкою).

   Створіння взяло своєю м’якенькою пухкою ручкою горішок і  стало їсти. Коли ж із ним покінчило, то глянуло на дівчинку  своїми великими добрими очима, ледь усміхнулося зморщеним ротиком і несподівано для неї промовило:

   – Дякую, було дуже смачно.

   Більше нічого Лілея не запам’ятала: попри те, що була дівчинкою хороброю, та все ж надмір вражень від цієї неочікуваної для неї зустрічі з мешканцем підземного царства дався взнаки: вона знепритомніла...

 

 

 

- Слава нашій Королеві – визволительці нашій!

   Лілея з острахом поозиралася туди-сюди по кімнаті, шукаючи поглядом королеву, чиє ліжко, напевно, вона зайняла. І... збагнула, що то карлики вітають її як свою королеву. Дівчинці стало навіть смішно.

   - Ні-ні, це якась помилка, - сказала вона. - Я бідна сирота, і йду шукати свою маму, ви, мабуть, помилилися...

   Лілеї для цієї розмови довелося зібрати в кулак усю свою мужність. Бо десять дивних істот, схожих на гномів, обступили зусібіч ліжко, на якому сиділа дівчинка. Їхні зморщені обличчя, такі наївно-добродушні, виглядали як дитячі. Вони  дивилися на неї своїми добрими очима з довгими віями і мовчки слухали слова здивованої дівчинки: вона не та, за кого її приймають... Коли ж Лілея закінчила говорити, один карлик, напевно, найстарший з-поміж них, неголосно повідомив:

   - Послав нам тебе сам Хранитель Казкового Лісу...

   "Невже той, котрому я віддала з’їсти останній свій горішок?", - подумала Лілея, котра так ще до кінця й не розуміла, що з нею відбувається. Єдине, що розуміла: це вже не сон.

   - Він, - продовжував карлик, - привів тебе, маленьку сміливу людину, у світ казок...

   "Що, що, чи це мені почулося - у світ казок?", - думала Лілея. - Та вони, либонь, жартують - то перевдягнуті сільські діти отак зі мною бавляться..." Та добре роззирнувшись довкола, вона таки усвідомила, що перебуває зовсім не в селі, що на неї звернені цілком серйозні погляди дивних істот. Того, що сталося з нею, сама Лілея наразі не здатна осягнути своїм розумом, отож почала уважно прислухатися до слів найстаршого карлика.

   - Шановна маленька людино, ти зуміла перейти кордон між світом людей і світом казок завдяки тому, що ти добра та смілива. І те, що опинилася у нас, означає: тебе обрав сам Хранитель Казкового Лісу. І ми просимо, щоб ти допомогла нам, бо саме від тебе залежить, чи буде добра казка жити, чи пропаде назавжди.

 

 

- А ось і наша Принцеса Квітів власною персоною, так би мовити, визволителька... Ха–ха–ха! - здавалося, що й стіни в кімнаті здригаються від того моторошного реготу. Бідолашний Шпок весь тремтів у кишені Лілеї. - Маленька дівчинка з чарівним знаком визволительки, - продовжував далі цей дуже злий голос, котрий лунав мовби з підземелля, - хоче поборотися з великим і злим чаклуном... Ха-ха–ха! А що, в Країні Добрих Казок уже немає відважних та хоробрих воїнів? - спитав господар замку з удаваним жалем. І сам собі й відповів: - Напевно, нема, якщо до мене послали це дівчисько...

   Він знову зареготав - так голосно, що, здавалося, стіни довкола не витримають і ось-ось заваляться. Але дівчинка вже переборола свій страх. Вона скинула пов’язку з очей - перед нею в кінці великої кімнати, а точніше зали, чорніла велика тінь.

   - Гей ти, чудовисько! Як там тебе? Постійно забуваю... - почала глузувати Лілея з чаклуна. - Я вже тобі казала, що ти - боягузливий щур, якого я розтопчу, якщо захочу!

   Корнегіус піднявся зі свого крісла й наближався до неї. Проте Лілею зовсім не лякала тінь у довгому чорному плащі.

   - А ти смілива, - сказав злий казкар, який уже стояв біля дівчинки, обвіюючи її крижаним холодом. - Та подивимося, що ти скажеш пізніше...

   Господар замку нахилився над Лілеєю так низько, що кожне його скрипуче слово обвіювало її смертельним холодом. Капюшон накидки закривав чаклунові майже все лице, якщо його можна так назвати.

   - Я все витримаю заради добрих казок, - сказала Лілея, стараючись не дивитися під капюшон Корнегіуса. Але туди таки впав мимохіть її погляд. А там було… порожньо, лише чорний морок. Від побаченого дівчинка здригнулася.

   - Що, страшно? Ха-ха-ха! - зареготав чаклун. - Гей, слуги! - розкотився по кам’яній залі скрипучий голос. – Киньте її у підземелля, завтра я розберуся з нею. А сьогодні маю важливішу справу - потрібно зловити цих останніх… ельфів. І тоді, тоді… - він осікся. - Забирайте її чимшвидше! - крикнув Корнегіус.

 

 

 

 

"Це, мабуть, прокинувся Корнегіус". Лілея похапцем відкривала четвертий замок, коли почула тоненькі голоски зі скрині. Припала до неї вухом...

   - На кожному ключі витиснуто номер замка, - ледь почула дівчинка. І справді, придивившись, вона побачила у світлі смолоскипів номери на ключах. Тепер замки піддавалися їй набагато швидше. Зостався лише один... Але гнівні голоси були вже поруч... У Лілеї шалено билося серце. З її руки впала на підлогу ганчірка - і чарівний знак лілеї освітив усю кімнату... На біду, останній ключ застряг у старому замку, який ніяк не хотів відкриватися. Дівчинка щосили крутила його, але дарма...   

   Тут відчинилися двері зали - на порозі вже стояв Корнегіус. Переповнений злобою та люттю, він наближався до дівчинки, розмахуючи велетенським мечем у руках, за ним ішли його слуги... Проте ця моторошна картина не похитнула відваги й рішучості Лілеї: вона не переставала відкривати останній замок… І він їй таки піддався!

   Але цієї миті великий меч злого казкаря грізно завис над маленькою голівкою Лілеї... О чудо - невідь-звідки прийшов порятунок: між ними раптом постала чиясь тінь, але незвична, ще ніким не бачена - біла... Та це ж Добра Фея Лоліта! Вона простягала Лілеї справжній бойовий меч, який та, недовго думаючи й відчувши у своєму тілі не знаний раніше приплив сил, схопила маленькими рученятами. Тендітній дівчинці випало схрестити свій меч зі зброєю могутнього Корнегіуса... Але ж на її боці добро і справедливість!

   Лілея виразно бачила, як дедалі більша сила вливається в її меч від чарівного знаку квітки лілеї, що світився на її зап’ясті. А в цю хвилину зі скрині вилітали казки, і їх ставало довкола все більше і більше, а дівчинка ставала все сильнішою... Вона витримувала один за одним страшні удари злого казкаря, а він од її ударів чимраз слабшав, - добро таки перемагало зло. Ось уже Корнегіус, цілком ослаблений, вкляк на коліно... І Лілея одним точним завершальним ударом розбила зло в порох - від чаклуна зостався лише чорний плащ... Тут усі радісно закричали:

   - Слава нашій визволительці Лілеї! Слава переможниці!

 

 

 

Лілея вийшла з лісу. Зовсім близько було якесь село. І ось перед нею постав невеличкий чепурний будиночок, що потопав у  квітах та жовтогарячих соняшниках. Біля воріт стоїть молода жінка і пильно дивиться на шлях, мовби когось чекає...    "Можливо, вона чекає мене?" – подумала Лілея і зупинилась на другому боці дороги.

   Побачивши її, жінка радісно замахала рукою.

   "Здається, вона подає знак мені... Невже це моя мама?"

   Серденько у Лілеї шалено забилося. Вона пригадала свій сон і щодуху кинулася до воріт, біля яких стояла та жінка. 

   - Мамо! Мамусю! – вимовила дівчинка вперше в своєму житті ці прекрасні слова.

   - Донечко моя! - жінка міцно пригорнула Лілею до себе. І дівчинка відчула знайомий запах квітів...

   Та це ж фея Лоліта! Добра Фея - то її мама! Такі ж блакитні очі, такий же ніжний погляд! Але про цю дивну схожість Лілея, радість якої не знала меж, нічого не сказала сільській жінці. В кутиках її світлих оченят з’явилися прозорі крапельки... Що це? Так, це були сльози щастя - нарешті її обійняла та, котра колись дала їй життя! І хоч мамою Лілеї виявилася звичайна жінка у простому вбранні, вона для донечки була прекрасніша за королеву!

 

  

            Ну от, скінчилась казка: добро перемогло!

            Хоробре й добре серце сильніше за все зло.

            Де дітвора сміється, там щастя повен дім...

            Кінець щасливий в казки, якого зичу всім!